부산대학교 도서관

У статті розглядається спеціалізація візантійського ринку стосовно інституту приватного і державного лихварства. У мові візантійської «економіки з ринками» чітко виявляються поняття кредит - хріофілет (chreopheiletes), кредитний відсоток - токос (tokos), а серед фахівців цієї справи виявляються міняйли, аргіропрати (argyroprates), даністікі (daneistikos), зітонуми (zetonoumios), сімодаріі (semodarios). Для вірного визначення місця лихварства в системі візантійської «економіки з ринками» вельми показово, що, працюючи з усіма ними, лихвар не прирівнювався ні до виробника, ні до торговця. Ромеї підкреслювали, що він експлуатує час, тобто щось невловиме і безкоштовне, оскільки час належить всім. Проте робиться висновок про те, що негативне ставлення до лихварства в візантійському менталітеті перебільшено. При всіх строгих засудженнях, фінансових і ментальних витратах лихварства, візантійська «економіка з ринками» не могла без нього обійтися. Незважаючи на незабезпеченість кредиту і викликані цією обставиною високі кредитні відсотки по ньому, бажаючих брати, а значить, і давати в борг ніколи не бракувало, причому, як можна помітити, на всіх трьох рівнях - секторах системи ринків і серед усіх верств суспільства. Уряд намагався лише контролювати місце лихварства в системі ринку, розмір відсотка з кредиту, ставки позик. Будь-які короткочасні спроби обмежити приватне лихварство, цілком замінити його державним або зовсім заборонити позики під відсотки незмінно завершувалися провалом, а самі лихварі всіх рівнів (включаючи державний) входили в сектор ринку послуг і при цьому постійно обслуговували і торговий, і виробничий сектори ринку Візантії протягом IV-IX ст. Ця обставина переконливо свідчить про гостру економічну необхідність приватного і державного інституту лихварства в системі ринкових послуг.